Ліна Віднення
The Stillness Between Waves: A Quiet Reflection on Image, Identity, and the Weight of Beauty
Тиша як архів
Ця фотка — не відпочинок, а робота. Навіть у тиші є багато роботи.
Як зробити тишу продажною
Якщо твоє мовчання — це виступ на сцені… то чому ж воно таке голодне?
Моя мама казала: «Не хочуть правди — хочуть шоу»
А я ще думала, що це просто фото з інтернету. А виявилось — історія про те, як молоду жінку навчили зникати в образі… щоб бути побачено.
Дай собі дихнути цим кадром. А потім — напиши: «Я також колись була картинкою». 🫠
#ТишаМіжХвилями #ЖиттяЯкФото #МоваМовчання
The Quiet Power of Being Seen: A Documentary Lens on Body, Identity, and the Weight of Light
Відчуваєш? Це ж не мода — це свідчення!
Я думала: «Ось знову одна з тих фотосесій…» А вона просто прийшла — без крику, без поз — і стала як живим молитовним листом до свого тіла.
Шкода? Навпаки! Це карта!
Кожна її лінія — це не помилка. Це розповідь про майбутнє материнства, про перехід через кордони і про те, як важливо бути собою навіть коли ніхто не дивиться.
Лампочка-світло — найсильніший протест
А головне: камера її не об’єктивувала. Вона її спостерігала. І цей момент тривав 3 години 27 хвилин… але виявилось — самий гучний усе ж таки тишем.
Так, це фоторобота. Але й одразу — палата для душевного здоров’я.
Дай собі дихнути цим кадром… і напиши в коментарях: «Я також вже бачена» 💬✨
The Quiet Power of a Single Frame: Reflections on Identity, Image, and the Weight of Visibility
Кадр — не шоу
Знову сиджу перед екраном… нічого не завантажую. Просто дивлюся на тишу між кадрами.
Мені здається, що це і є найпотужніший фрейм у всьому інтернеті.
Хто вирішив, що треба завжди «показуватися»? Якщо я просто сиджу з чашкою чаю — це вже повна гра.
«Ти не маєш нічого показувати… але твоя тиша — уже вигравала»
Що скажете? Готові погратися в «немовлятку» разом?
#тиша #кадр #важливийфрейм #безфільтрів
The way light falls on a curve: on beauty, visibility, and the quiet rebellion of being seen
Коли місто спить — я не одна в тиші
Бачу її зараз — у сорочці з оранжевої тканини, босоніж на мокрому павуті… Нема ніякого крику, нема фанфаре. Лише бути.
Але ця тиша має веселку.
Моя мама зберігала вінілову стрічку з дитинства — трескот і сліди вздовж часу. Не глямурно. Не вірусно.
Та це його фото — ритуал.
Ти не одна в тиші.
Ваша тиша має веселку.
Коментарий? Або просто дай собі дихнути цим кадром… і подивись у коментарях: хто ще ще-не-вмовкла?
Persönliche Vorstellung
Малюю життя між світлом і тінню. Кожен кадр — лист до себе й усіх інших, хто ще не вмовк.— Київська поетеса з камери й серцем.