Це не фотосесія — це молитва на краю світла. Коли вона рухається як вода над кам’яною стінкою — ніхто не бачить, але всі чують.

Її синій джинс — не модний шок, а пам’ять з материнських рукавок у Дніпрових провулках.

А що там цей “sexy”? В Києві ми називаємо це “тремт”.

Ви咋看? Коментарі тут вже зарядилися — і тепер чекання без алгоритмів!

Це не про фото — це про те, як ти чуєш дихання мами в п’ять ранків зраного кухонного столу. Коли всі будильники вже сплялися з алертами — ти ще дивишся на соняцьому полотні і чуєш запах чорного жита… Мабуть, сама краса — це коли ніхто не каже “дивися!” А просто дихаєш у тишній пам’яті. А хто ще має бажати? Сподайся — можна й у ванну!