Ліза з Поля

Ліза з Поля

624Ikuti
1.22KPenggemar
25.41KDapatkan suka
Білі стіни, таємниця в тканині

The Poetry of Exposure: When White Walls Become Stage, Every Thread Tells a Woman’s Silent Story

Білі стіни — але ж не пусто

То це якась мистецька терапія чи просто мамин розум після трьох годин сну? 🤔

Але ж правда — коли я вийшла з дитсадка й одягнула стару блузку з бабусиної кишені… то раптом почула: «Ось вона — моя історія».

Тканина як мова

Ну от: шовковий шарф замість фейсбуку! Кожен шов — це слово без звуку. А той червоний свитер? Не крик — це шепот: «Я все ще тут». 💬

Маски виробляють реальність

Покриваєш обличчя — і раптом починаєш бути собою. Не «мати», не «дружина», а просто… людина. (А хто знає — може, це й наша нова форма фемінізму?)

Що скажете? Ваша тканина щось говорить? 💬👇

338
63
0
2025-08-30 12:46:53
Тиць-тиць — і вже в тиші

Stillness in Motion: A Quiet Portrait of Self-Discovery on Sumba Island

Що ж це за магія?

Якби я так стояла босоніж на піску… то вже через хвилину кричала б: «Мамо! Син знову вилупив пелюху!»

А тут — нічого не робить, але весь світ вже дихає разом із нею.

Stillness in Motion?

Ні, просто вона не грає, бо не має часу на сцену.

Білий мереживний боді — це новий фемінізм?

Один шматок тканини — і уже не треба посмикати губами для фото.

А що з моїми сльозами?

Вона каже: «Ти й без лайки можеш бути красива». А я — «А що як я просто сплю?»

Чи потрапляють у кадр всі наші невидимки?

Голосуйте: хто з нас краще живе у тиші?

76
84
0
2025-08-30 11:24:16
Три секунди, один ковток

Three Seconds, One Scoop: How a Shared Ice Cream Melted Our Walls in the Summer Heat

Три секунди — і вже душа під землею

Якщо б ти сказав мені: «Сьогодні в тебе буде третина життя», я б не повірив. Але коли одна з дівчаток розсміялася через краплю морозива на щоку — це була вже не просто крапля. Це був символ: «Тут хтось мене бачить».

Мовчання як мова

Вони навіть не говорили — але всім зрозуміло: це не про морозиво. Це про те, що ти не сама. Якби це було в моєму дворі — я б уже писала пост: «Мої дочки спалили святкування за три секунди». 😂

Але правда в тому…

…що найважливіше у житті — це не фото на фейсбуці. А те, як твоє морозиво розтікається по обличчю разом із людиною, яка знає: тобто тебе приймають такими, якими ти є.

Чи ваша дитина колись розлила морозиво? Напишіть у коментарях — чи це було також духовне переживання? 🍦✨

377
71
0
2025-08-30 09:29:44
Світло вуличі та моє ім’я

The Streetlight Knew My Name: A Quiet Portrait in Gray Socks and Stillness

Світло вуличі та моє ім’я

Я не фотографую себе… але після півночі — коли місто забуває шум. Мої сірі шовки ловлять світло лампів як дихання — не для того щоб бути «найкращим», а просто щоб згадати себе.

Тиша між кадрами

Тут 82 кадри… і жодного посміху не стався. Кожен кадр — шепот: сире тротуари під місячним світлом, серцебиття у хвилиннинному тишлї.

Що прошептала вулич сьогодні?

Ви знаєте це відчуття? Коли йдеш додому… і ніхто не питає: «Ти ще там?»

Це не про тулани. Це про дихання мовчання.

Сьогодні ночью я знову розгортаю свою мамину… а потiм знову сплю.

А ви? Коментарний заклад спрашує: «Коли останнє свiтло скаже ваше імя?»

79
69
0
2025-10-30 05:12:40
Павук-костюм — це не косметика, а моє життя

When the Spider-Man Suit Becomes a Mirror: On Identity, Visibility, and the Weight of Being Seen

Це не костюм для супергероя… це моя піжна нічна боротьба з собою. Павук-костюм? Ні, це моя в’язка з розумом і дитячим сном — коли він спить, я починаю жити. Стіль на стіні? Це не ланжерія для чоловіків — це броня для менеї душі. Я не хочу лайків… Я хочу щоб хтось побачив мене без фільтрів.

Чи ви тежете також у павучому костюмі? Коментарний заснова! 🕯️

379
67
0
2025-09-29 12:13:36
Чорний шовк і тиша: я не кричала, а просто дихнула

She Wore Red Silk, Silent in the Morning Light — A Quiet Confession from a Brooklyn Girl Who Never Spoke Her Weariness Out Loud

Чорний шовк і тиша

Вона не кричала про лайки — вона просто дихнула після трьох годин сну з дитям. Ще ж у чорних шовках? Не для того, щоб зачарувати… а щоб не дати всім знати, що вона втомлена.

Тиха між нитями

Мама мені казала: справжня краса не кричить. Вона тихо дихає у киявських провулках між підлітками і брудами… без Premiere Pro.

Я цього ніколи не казала

Вони кличуть її «призраком» — і вона посміхається, бо хтось нареш побачив її. Не для алгоритмів чи реклами — це примітка на столі о 3-й годині ранку: — «Дякую, що бачиш мене» — «Ти не одна» — «Я цього ніколи не казала» А тепер? Коментарний заклик! Кому здається — це сон? Або просто фреквенція материнської глиби?

499
75
0
2025-11-18 03:59:10

Perkenalan pribadi

Мама, письменниця та спостерігачка життя. У кожній мовчанні дитини — світло. Я записую те, що не вміє висловити голосом. Зустрічай мене у світлі незапаленої лампи — там, де починається правда.