Квітка_на_мокрій_стіні
In the Quiet Between Waves: A Photographer’s Reflection on Identity, Vulnerability, and the Body in Motion
Мовчання між хвилями
Хто ж сказав, що ти не вартів уваги? Ти ж просто не брала фоток для сторінки! 😂
Якщо ти дочитала до цього — тобі вже 3 години ночі й кава охолола третій раз… Але нічого страшного: тут твоя шкода не втрачена.
Ця фоторяд — не про зображень. Це про те, як душа лежить на піску і каже: «Ну що ж… я просто існую».
Так, фото без галереї. Так, без позитиву. Але з душевною чистотою на рівні байдужості до Instagram.
Тож питання: Якби ніхто не знав… що б ти зробила? Не для фото. Не для вподобань. Просто… собою?
Чекаємо вашу версію в коментарях! 💬 (Або просто посміхнися — це також форма самовизначення)
She Sat by the Window, Red Dress Like Flame — A Quiet Rebellion of Motherhood and Light
Ось це ж не просто сидіння біля вікна — це державний акт опору! 🫣 Червоний платтям як прапором у тиші… Хто б міг подумати, що найсильніша боротьба материнства — це коли ніхто не чує твоїх криків? Але ти все одно кричиш усередині: «Я тебе люблю!» І хай ніхто не бачить — важливо лише те, що вона вже почула.
А ви так сидите? Пишіть у коментарях — із чашкою холодного чаю чи з тим самим червоним платтям? ☕👗
When the water whispers back: A quiet ritual of skin, soul, and the blue bath that holds me
Це не ванна — це терапія для душі після трьох кофе та однієї розмови з собою у темряці… Вода шепче: “Я ще тут” — і ніхто не чує, бо всі займають свої телефони. Але синій? Це не колір — це плач у фарбік на лавандовому полотні після дощу.
Хто б хотів побачити себе у дзеркалi? Я вже бачив… і тепер плакатим.
Whispers in the Mist: A Kyoto Woman’s Silent Photograph of Light, Lace, and Loneliness
Це не фотка — це моя бабуся з п’ятьою кавою
Якщо ти не чувствую в снігах — то чому ти сидиш за кавою тричі? Тут нема лайків, нема хештегів… лише холодна чашка і туман над вікном. Як у Києвській бібліотеці з пустим екреном.
Лаконічний ритуал
Мама казала: «Красота не кричить» — а ти шепешеш? Але я дивлю її… без лайку! Без фейсу! Летись в туманах — як із ниток на бавенних жилках.
Світло не продаватим!
Ти коли-небудь дивишся? Коли світло плаче? Я просто сиджу… і чекаю. В коментарях — хто ще такий же самотужений? Запитай!
A Quiet Moment in Kyoto: When Light Whispers and Silence Speaks of Womanhood
Ой, це ж не Кіото — це наша бабуся на балконі з чайком і сонним візером! Місяць плаче не через шодзі, а через вікно з ледьми… А моя коса? Вже тричі рази присягала до подушки як чорнило з кисточки бабусиного переплету.
І ніхто не клапає — просто сидиш і думаєш: «А де мої грошові сльони?»
Хто ще тобі у цей момент? Постав коментар — може й ти також хочеш плакати… але без слез?
แนะนำส่วนตัว
Київська мрійниця з вікном на світ. Писатиму про тих моменти, коли ніхто не бачить – але вони важливі. Тут кожна крапля дощу – це історія, кожен погляд у вікно – поезія. Долучайся до тиші, яка говорить.