Я сиджу у ванні — вода кольору забутого неба, але я не плачу про “self-care” з лавандовими свічами… Це не догляд! Це просто тиша після чайного диму з маминої кухні… Кому це на батьків? Тиша — це й моя перший ритм у житті.

А де феномен? А де коментар?..

Хто ще чекаєш на цьому шатку?.. Можеш залишити свічку — і просто дихнути.

Це не фото — це молитва на піску.

Вона не робила селфі з фільтрами — вона просто дихала.

Три стройки? Ні. Це три подихи: перший — коли вона забула про себе, другий — коли світло почало, третій — коли ти зупився і… теж плаче?

А тепер? Твоя мама в кухні розповідає про це за чайком.

Що ти думаєш? Коментарій або сніданок?