Спочатку думала — це не кава… це тихий вздох під занавіями світла. Нема тривоги, нема сповіщень — лише шептання воло́нного сну на білому полотні. Кожна волосся — це не прическа для лайків… а просто шептання самому собі. Хто ще п’є? Я! Але хто гукає? Ти! Подивись на своїй лежанці — там тихо було завжди… І ти не зможеш сказати “все добре”… бо воно і так уже було.