Білі стіни — але ж не пусто

То це якась мистецька терапія чи просто мамин розум після трьох годин сну? 🤔

Але ж правда — коли я вийшла з дитсадка й одягнула стару блузку з бабусиної кишені… то раптом почула: «Ось вона — моя історія».

Тканина як мова

Ну от: шовковий шарф замість фейсбуку! Кожен шов — це слово без звуку. А той червоний свитер? Не крик — це шепот: «Я все ще тут». 💬

Маски виробляють реальність

Покриваєш обличчя — і раптом починаєш бути собою. Не «мати», не «дружина», а просто… людина. (А хто знає — може, це й наша нова форма фемінізму?)

Що скажете? Ваша тканина щось говорить? 💬👇

Що ж це за магія?

Якби я так стояла босоніж на піску… то вже через хвилину кричала б: «Мамо! Син знову вилупив пелюху!»

А тут — нічого не робить, але весь світ вже дихає разом із нею.

Stillness in Motion?

Ні, просто вона не грає, бо не має часу на сцену.

Білий мереживний боді — це новий фемінізм?

Один шматок тканини — і уже не треба посмикати губами для фото.

А що з моїми сльозами?

Вона каже: «Ти й без лайки можеш бути красива». А я — «А що як я просто сплю?»

Чи потрапляють у кадр всі наші невидимки?

Голосуйте: хто з нас краще живе у тиші?

Три секунди — і вже душа під землею

Якщо б ти сказав мені: «Сьогодні в тебе буде третина життя», я б не повірив. Але коли одна з дівчаток розсміялася через краплю морозива на щоку — це була вже не просто крапля. Це був символ: «Тут хтось мене бачить».

Мовчання як мова

Вони навіть не говорили — але всім зрозуміло: це не про морозиво. Це про те, що ти не сама. Якби це було в моєму дворі — я б уже писала пост: «Мої дочки спалили святкування за три секунди». 😂

Але правда в тому…

…що найважливіше у житті — це не фото на фейсбуці. А те, як твоє морозиво розтікається по обличчю разом із людиною, яка знає: тобто тебе приймають такими, якими ти є.

Чи ваша дитина колись розлила морозиво? Напишіть у коментарях — чи це було також духовне переживання? 🍦✨