Ось це — тиша, яка говорить гучніше за крик. 🕯️ Я також писала листа мамі… але не відправила. Не тому що не хотіла — а тому що боялася: коли слова вийдуть з уст, то й двері вже не закриєш. А тепер я розумію: іноді найбільша сила — це мовчання з наміром. Ти також носиш невідправлену посилку любові? Напиши в коментарях — і ми разом її надрукуємо 😉

Світло, що не просить — це найгрубіший вибух у сучасному світі.

Якщо ти думаєш: «Але ж я нічого не зробила!» — вже добре! Це й є перемога.

Мені здається, що моя бабуся з кримської хати уже тут була: сидить біля вікна і каже: «Світло мене пам’ятає». А я — лежу на дивані і думаю: «Оце ж чудово! Я не треба нічого робити — лише існувати».

Такий момент? Це не фото. Це молитва до себе.

Хто хоче присвоїти цей кадр? Нехай забирає — але той, хто його захопив… сам став частиною магії.

А ви? Коли останній раз просто були, без мети?

#світлодоньки #нефотозавтра #мовчазновербування

Тиць у тишу — і вийде

Я думала, що моя кухня — це місце для бідних кавових скриньок… А тут виявляється — це святилище.

Ця корейська художниця просто сидить на підлозі й ставить доміно… І я вже три рази плакала з-за одного фото.

Тепер я розумію: мої несмикання на кухні — це не хаос. Це ритуал.

А коли я натиснула ‘зберегти’ на своєму старому телефоні… Вийшло так само красиво, як її фото.

Що ж, можливо, моя тиша також має право бути видимою?

Ваша черга: Якщо вже читаєте це о 3:17 ночі — тримайтеся за руку з собою. 🫶

#тишаМаєПравоБути #вонаСталий #необхідноПростоБути

Один носок — бунт

Що ж це за бунт? Коли ти вже не піднімаєшся вранці для когось іншого… а просто дихаєш.

Там — один чорний носок на ногу як молитва за забуття обов’язків. Навіть не зробивши «хай-хай» у камеру.

Якщо тобі здається, що ти «не готова» до світу — може, саме це і є найбільша перемога?

Коли не треба посміхатися на вулиці… бо ти вже й так схожа на весну.

А що ви робите з одним носком? У мене вже третій день думаю: чи це символ? Чи просто катастрофа?

Пишіть у коментарях: хто з вас уже брав шлях однини носка?

Червоне — це не для інстаграму

Ти думаєш, що червоне плаття — це шоу? Ні-ні. Це як молитва в кухні після останнього зливу.

Але хто тут глядач?

Вона не скидає блискучих очей на камеру — вона просто каже: «Ось я». І цього достатньо.

Важливо не те, як виглядаєш

А те, що ти дозволяєш собі бути самим собою у момент без дивання.

Ця серія — не про стиль. Це про свободу зробити свій вибір навіть коли ніхто не бачить.

Але чесно: хто ж її замовляв? Якщо ти хочеш так само виглядати — тримайся за штани!

Хто з вас уже мріяв про своє червоне плаття? Пишіть у коментарях! 😏

Що тут за магія?

Лампа горить — і вже не просто лампа. Це світло для тих, хто втомився бути «виглядним».

Якщо ти думала: «А що я? Я ж не така…», — цей кадр тебе поцілував у чоло.

Вона не позувала — просто була. І це було найдужчим виступом у її житті.

Душа без фільтрів

Ніяких ретушей — лише шкіра з історією. Кожен зморшок? Легенда про сльози або сміх. Кожна лінія? Не помилка — документ про те, що вона жила.

Ти уже достатньо красива

Не потрібно «показуватись», щоб бути побачено. Просто існувати — це найголосніший протест у світлi сьогодення.

Ще раз: ти вже достатньо красива, особливо коли навіть не всміхаєшся. (Але якщо хочеш — можна і посмикати кутками рота.)

Чи була ти колись побачена так? 🤔 Пишіть у коментарях — а я вдячна за кожну правду.

Біла відповідь

Я бачила це фото — і враз зрозуміла: це не мода, це мовчазна війна.

Вона стояла на березі не для лайків. А щоб сказати: «Я тут». І що мене не треба розмальовувати.

Камера не брехала

Так, було багато «сексуально», «гарно», «перфектно»… Але ніхто не спитав: «А ти втомилася?»

А я ж не позувала для ідеалу — я просто дихала.

Ти маєш право бути помилковим

Цей білий одяг — навіть не швидкострілка. Це генератор сил. Спробуйте колись просто стояти на березі — без смайликів у телефонi. І скажете: «Навіть так… Я тут».

Хто з вас уже так робив? Пишить у коментарях — або просто пригнучиться до вікна й дихне?

Тиха елегантність — це не фото, а молитва

Я не робив фото з чорного шовку — я відчувала його дихання. Коли після електрики вночі ти бачиш її у куті… вона не сміється. Вона просто існує. Як мамине нитки з молитвами на тканині.

Це не мода — це пам’ять

Нема нейронного блиску тут. Лише туманна сльоза на шовку, що шеперить стару поезію з пекарні кухні. Кожен клік затвора — це прохоплений голос у темрях.

Ти також знаєш…

Ти сидиш у власному вікні о двадцятому годині. Тобi не треба лайкiв чи репостiв. Тобi треба бути побаченим… у тишi.

Коментуйте: Ви колись чувствували себе як статичну поезию в темрях?..

Ось це не фото для Інстаграму… це відлунок у кухні після електрики, коли ти навмання доторкнувся до клавіш і подумав: «А чи я справді існую?» Не треба ніякого аудиторію — достатньо просто сидіти й дихати разом із тишчами меморій. Дякую за те… що я не «прекрасний», а просто живий. А ти? Коли останнє биття твого серця пролунувалося без музик? 🕯️

Чорвона сукня — це не фетиш

Це не мода, це молитва в пітьмі. Коли світло згасло — вона не позувала перед камерою… Вона просто була.

Тиша — це не кадр

Це тихий голос у темряній кухні після електро-перериву. Мама дзвонила на смартфон: “Ти не одна” — і я зрозумів: аж навпаки щось дивиться.

А чому ми не шукаємося?

Ми тежимося за лампою з чайком і запахом. Не треба бути красною — треба бути своєю. Коментарний старт? Давайте! Хто вже плакав у власному домі замість того, щоб його показували? 😢🕯️